УСС (Українські січові стрільці) http://ycc.org.ua Іван Монолатій. УКРАЇНСЬКІ ЛЕГІОНЕРИ - Формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців 1914—1918 Sat, 12 Nov 2011 13:33:19 +0000 uk hourly 1 http://wordpress.org/?v=3.5 БОЇ НА ПОДІЛЛІ (червень 1915 — березень 1916 рр.) http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmboji-na-podilli/ http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmboji-na-podilli/#comments Sat, 12 Nov 2011 13:24:17 +0000 yccadmin http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htm?p=94 Важкі бої на правому березі Дністра закінчилися перемогою УСС. Після цього обидва курені були відведені в тил на відпочинок, який тривав з 7 липня до 5 серпня 1915 р.

Перший курінь дислокувався неподалік с. Маркової, другий — біля с. Завалова.

Мапа околиць Стрипи де воювали усуси в 1915—1916 рр.

Мапа околиць Стрипи де воювали усуси в 1915—1916 рр.

23 липня 1915 р. Українських Січових Стрільців відвідав наступник австрійського престолу Карл Габсбург, який оглянув одну сотню УСС і нагородив багатьох старшин і стрільців воєнними відзнаками. Використавши ситуацію, командування січовиків звернулося до нього з проханням реформувати Легіон в полк УСС — самостійну військову формацію в складі імперської армії. Таке звернення підтримала Загальна Українська Рада. 9 серпня 1915 р. австро-угорське командування погодилося на створення на основі Легіону першого полку УСС чисельністю 1 700 осіб.

Наслідник австрійського престолу Карл Габсбург на перегляді сотні Р. Дудинського 23 серпня 1915 р.

Наслідник австрійського престолу Карл Габсбург на перегляді сотні Р. Дудинського 23 серпня 1915 р.

На початку осені 1915 р. стрілецькі курені взяли участь у бойових діях на терені між ріками Серет і Стрипа. У вересні 1915 р. російська армія перейшла в наступ.

Протягом вересня—жовтня 1915 р. стрілецькі частини брали участь у низці запеклих боїв, що велися на подільських ланах над р. Стрипою. Зокрема, 3-го вересня проявила себе кіннота УСС, яка під с. Брикулею Теребовлянського повіту вчинила опір переважаючим силам російських кінних підрозділів. 7—8 вересня II курінь, забезпечуючи відступ німецьких і австрійських полків, успішно утримував відрізок фронту між Пантелихою і Настасовим на Тернопіллі. 12—14 вересня прославився І курінь, який захищав підступи до мосту в с. Соколові Теребовлянського повіту, втративши пораненими та полоненими 170 вояків. Упродовж 7–12 жовтня сотня О. Будзиновського та три чоти сотень А. Мельника й Д. Вітовського разом з австронімецькими військами боронили переправу через р. Стрипу.
Героїчний спротив стрільців дав можливість підвести австрійські резерви й у відчайдушній боротьбі відкинути противника назад за Стрипу.

Попередні бої над р. Стрипою у вересні—жовтні 1915 р. значно перевершила битва під Семиківцями на Теребовлянщині, яка розгорілася 1—3 листопада. Криваві змагання відбулися в чотирикутнику між Семиківцями, Раківцем та р. Студинкою. Цей відтинок фронту стрільці прозвали «чотирикутником смерті».

1 листопада росіяни стрімким контрнаступом прорвали австро-німецький фронт на лівому крилі 55-ї дивізії й захопили село Семиківці. Сучасник згадував: «Московити напирали без стриму великими масами та поширювали пролом. Ситуація була дуже тяжка, бо на слабі частини оборонців вороги кидали все нові сили, а московська артилерія весь день безустанно гриміла, засипаючи поле гранатами. В дуже тяжких оборонних і наступальних боях полк УСС стримав розмах росіян та вирішив перемогу оборонців вже з першого бою. На другий день наспіли німецькі й австрійські підкріплення, які щойно впродовж трьох днів зліквідували остаточно пролом фронту».

Дві сотні першого куреня УСС зайняли позицію біля с. Івашкова, дві інші — над р. Студинкою. II курінь зупинився біля Раковця. Кровопролитні бої тривали до 3 листопада.

Завзяту битву під Семиківцями ілюструють фрагменти з оповідань її учасників. Командант І куреня С. Ґорук писав: «Стрільці рванули у наступ з запалом. Розстріляна під проводом нот. П. Франка ішла живо вперед, незважаючи на шалений вогонь артилерії і скорострілів. Вони захопили перші рови… Стрільці, упоєні цією перемогою, кинулись на другі рови, але мусіли завернутись… В зайнятих ровах сиділи ми аж до вечора і видержували шалені наступи ворога, поки не прийшли підкріплення. Небавом рови переповнились. Коло 11-ї години вночі пішов знову наступ на ворожі становища, але він не вдався. Наша лінія посунулась лиш до ворожих дротів і там вкопалась… Одна сотня з нот. Франком залишилася у першій лінії і брала участь у дальшому наступі вночі і рано… Того дня в нашім семиковецькім відтинку йшов бій на життя і смерть… Сотні були сильно змасакровані і втратили третину стрільців…».

Про сотню А. Мельника так пише літописець: «… сотня Мельника перейшла Студинку, піднялася на укріплений уже порогом пагорбі стершись із москалями на багнети, відкинула їх у напрямі південного виходу Семиковець. Стрільці не щадили ворога, але й не пощадили себе в тій кривавій роботі, кидаючись в саму ворожу гущу. І не диво. Командант сотні скрізь давав сам приклад одчайдушного геройства… По полудні сотня Мельника здобула московські зв’язкові рови, що вели до Стрипи, а далі підсунулась аж до властивого оборонного ядра під Семиківцями. Ввечір піддався їй тут цілий ворожий курінь…».

Велика битва під Семиківцями стала блискучим бойовим чином УСС в історії Легіону після Маківки.

У німецькому повідомленні з фронту до Команди Південної армії знаходимо таку згадку про УСС: «З нами йшли в наступ українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ із усієї австро-угорської армії». Завдяки героїчному опору Українських Січових Стрільців під Семиківцями 5-го листопада становище було відновлене і прорив противника на Бережани зупинений. УСС втратили 49 убитими, 168 пораненими й 157 полоненими, однак встояли під навалою росіян. Унаслідок артилерійських обстрілів Семиківці були повністю знищені — залишилася лише одна колона розваленої церкви, на якій у 1916 р. лелека звив гніздо. Навесні 1916 р. поблизу Семиківець усуси своїми руками насипали могилу-курган на вшанування всіх загиблих над Стрипою.

На цьому бою закінчилася безпосередньо фронтова служба УСС у 1915 році. Після Семиківської битви стрільців відвели в запас 130-ї бригади австрійської армії на позиції, які знаходилися над р. Студинкою. Полк УСС перейшов спершу в запас дивізії, а в другій половині листопада перенесено його на зимовий постій до села Соснова над Стрипою. Там розташувався перший курінь під командуванням В. Дідушка. Штаб полку і другий курінь, командантом якого був С. Горук, розквартирували на хуторі Тудинка. Тут вони лишились зиму та весну 1916 р.

У Соснові стрільці займалися різноманітною не фронтовою працею: розчищали від снігових заметів дороги, лагодили будинки, будували греблю на р. Студинці. Під час постою серед них активізувалося культурно-просвітницьке життя. Цьому сприяв переїзд до місця дислокації полку майже всіх членів Пресової Кватири1. З неї, як згадував М. Угрин-Безгрішний, «вийшли згодом всі інші культурно-освітні організації Січового стрілецтва». А за висловом мистецтвознавця В. Витвицького, Пресова Кватира стала «кузнею мистецької творности січовиків».

Пресова Кватира організувала збір матеріалів і документів з історії УСС, зокрема спогадів, літературно-публіцистичних творів, статистичних даних, фотографій і творів мистецтва на стрілецьку тематику. «Стрільці вже тоді тямили, — писав Л. Граничка, — що творять першу сторінку новішої української історії і що треба зберігати свої сліди, щоби потомки не стояли перед пустими сторінками нашої минувшини». Завдяки цій праці народилася стрілецька пісня, поезія, проза та мистецтво.

На Поділлі, після Різдвяних свят 1916 р. під час позиційних боїв в години відпочинку почули стрільці вперше звуки свого оркестру. Його засновником та диригентом був Михайло Гайворонський. Серед музик, які входили до складу першого оркестру УСС, були П. Гайворонський, Ю. Форемнип, М. Шепета, О. Кухтин, Б. Крижанівський, Демчишин, Шпуляркевич, Ільків та інші.

16 березня 1916 р. замість Г. Коссака керівництво полком перебрав фронтовий австрійський старшина отаман Антін Варивода. Разом із ним до полку прибув сотник Омелян Лесняк, який очолив І курінь.

На запасних становищах біля Соснова стрільці перебували до 13 травня 1916 р., коли більшість стрілецьких сотень перевели для розбудови нових позицій на лівому березі р. Стрипи.

]]>
http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmboji-na-podilli/feed/ 0
Бій за гору Маківка http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmbij-za-horu-makivka/ http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmbij-za-horu-makivka/#comments Wed, 09 Nov 2011 19:19:16 +0000 yccadmin http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htm?p=78 Від грудня 1914 р. УСС виконували розвідницьку службу в Карпатських Бескидах. Головне завдання, поставлене стрільцям австрійським командуванням, полягало у стеженні за розташуванням та переміщенням російських військових підрозділів на терені від села Вижкова до річки Ужок. Часто стрілецькі стежі засилалися в тил ворога, приносячи важливу інформацію.

«Далекі марші по горах, переходи поміж ворожими заставами та вродження у глибоких снігах при тріскучому морозі, напружене зорення за ворогом вимагали чималої сили волі й нервів. А все таки були між стрільцями одиниці, що рвались на ці небезпеки та труди. Їх манила романтика бойових пригод та вояцька гордість». Такими героями були чотар Балюк, стрільці Р. Сушко, М. Мінчак, Г. Трух, А. Мельник, О. Левицький, М. Михайлів та інші. З часів Карпатської кампанії за Легіоном УСС закріпилася слава відважних гірських розвідників, яких австрійське командування називало «оком фронту».

На шляху від Тухольки до Сколе 10 березня 1915 р.

На шляху від Тухольки до Сколе 10 березня 1915 р.

23 січня 1915 р. австро-німецькі війська розпочали наступ на позиції росіян у Карпатах. Розпочалася так звана офензива Ліґензена. Українські Січові Стрільці, долаючи опір противника, глибокий сніг і морози, зайняли Славське й Лавочне. На початку лютого розпочалися кількаденні бої в районі села Нижня Рожанка, на горі Татарівці, яка тричі переходила з рук в руки. Окрім військових втрат, багато стрільців потрапили до госпіталю через обмороження.

З початком березня сотні УСС у складі запасних частин 130-ї бригади австрійської армії вступили в с. Грабовець.

Патруль у Карпатах перед виходом

Патруль у Карпатах перед виходом

До гори Маківки (висота 933 м) стрільці підійшли 22 березня 1915 р., після важких випробувань. Так, в умовах суворої зими 1914—1915 рр. (снігові замети становили 1,5—2 м) погано обмундироване стрілецтво змушене було ночувати на снігах, безперервно перебуваючи при цьому на передових позиціях. Часом втрати від холоду перевищували бойові. Так, у курені С. Ґорука 89 стрільців обморозили собі ноги. У цих умовах їм вдавалося ще й забезпечувати успішний наступ австрійських військ. Адже вони билися на Ужоцькому перевалі, фактично власними силами звільнивши від ворога українські села Жупани, Лавочне, Тарнавка, Славське, Грабівці, Головецьке.

Стрілецькі окопи на горі Маківка

Стрілецькі окопи на горі Маківка

Маківка була зайнята Січовим Стрілецтвом 22 березня, і відтоді бої за неї майже не припиняються протягом 60 днів. Ця гора стала на той час ключовим пунктом оборони австрійської Південної армії, тому не дозволяла російському війську пробитися по річкових долинах до Тухлі і Славська. Між 23 березня і 4 квітня росіяни двічі пробували прорвати позиції УСС на лівому фланзі. Ворог безперервно непокоїв стрілецькі застави нічними вилазками. Проте завдяки пильності стрілецької сторожі плани противника постійно зривалися.

Після Великодня російські війська роблять ще одну спробу взяти Маківку штурмом, на цей раз завдаючи ударів на правому фланзі стрільців. Та підхід двох стрілецьких сотень — Романа Дудинського та Зенона Московського — остаточно зірвав і цей намір ворога. На фронті настало тимчасове затишшя. Стрільці навіть отримали змогу дещо перепочити в найближчому селі Половецькому та Замковій Паланці, що під Мукачевим.

Відпочинок на Маківці

Відпочинок на Маківці

28 квітня розпочався новий наступ росіян. На думку сучасних дослідників, саме на період між 28 квітня та 1 травня припадає пік боїв за Маківку. У цей час гору захищали австро-угорські частини, які складалися з кількох сотень 35-го полку крайової оборони, а також з угорських та галицьких ополченців, їм на допомогу швидким маршем було перекинуто три сотні 1 та дві сотні II куренів УСС.

Наступ 28 квітня був зумовлений двома чинниками. По-перше, російське командування намагалося запобігти австрійському прориву в районі гори Маківки. По-друге, у ті дні на Прикарпаття прибув російський самодержець Ніколай II. Він, зокрема, відвідав Львів, Самбір, Хирів та Перемишль. Тому командувач російського фронту генерал Іванов хотів потішити свого імператора перемогою. До Маківки було стягнуто артилерію та розпочато наступ кавалерійською дивізією генерала О. Каледіна при підтримці піхотних частин. Наступ росіян розвивався успішно доти, поки на захист Маківки близько 4-ї години ранку не прибули з місць свого перепочинку п’ять сотень УСС. Десь години часу їм вистачило, щоб виправити ситуацію й навіть розгорнути контрнаступ. Заскочені несподіваною появою січових стрільців, російські частини здали свої позиції сотням Осипа Будзиновського й Андрія Мельника.

Бій 29 квітня був недовгим (тривав приблизно між 5-ю та 6-ю годиною ранку), проте запеклим. Артилерія росіян перетворила вершину гори на пекло. «Москалів сипалось і майоріло поміж нас як ліса»,— напише учасник бою стрілець Петрів. Вони оточують сотню Будзиновського, якій до того ж забракло набоїв. На допомогу приходять чоти Романа Сушка, Володимира Свідерського та Йосипа (Осипа) Яримовича. Перший рукопашний бій — і росіяни відходять. Другий бій вже біля підніжжя Маківки призводить до відступу росіян аж за річку Головчанку. У результаті 200 російських вояків убито, кілька сотень взято в полон. Чимало ворогів поглинула Головчанка, що в той час вийшла з берегів.

Однак довго втішатися з перемоги стрільцям не довелося. Росіяни розпочали новий наступ. На цей раз, 30 квітня, вони наступали стрімким узбіччям Маківки.

Та найзапекліший бій за Маківку розпочався 1 травня. Після артилерійського обстрілу удар російської армії було спрямовано на вершину гори, в результаті чого стрільці, зазнавши важких втрат, були змушені залишити свої становища.

Сотник Р. Дудинський нагороджує стрільців медалями «За хоробрість»

Сотник Р. Дудинський нагороджує стрільців медалями «За хоробрість»

Чотар Гнатевич так описує його початок: «Десь біля 6-ї години ранку загриміли московські гармати. Пішов важкий стогін по карпатських горах. Валилися вікові смереки… На стрілецькі голови летіло олово, шрапнелі, галуззя дерев. На долині вже загнулася лінія під напором непроглядних московських сірих мас. Лише вершок Маківки, як острів на морі, встоював перед заливом. Ллє вже й туди, під прикриттям гарматного вогню, напирала сіра лава шинелей і папах. Нею вкрилося ціле узбіччя гори. Москалі сунули з одчаєм і без пострілів. Немов якась незнана грізна сила гнала їх не до перемоги, а на певну смерть». Проти такої сили росіян вогонь стрілецьких гвинтівок був заслабий. На додачу ворог позакидав стрілецькі становища ручними гранатами — новим тоді ще видом зброї, проти якої стрільці не мали чим боронитися. З могутньою силою вдарила ворожа артилерія з верхів’їв Кливи, Погару й Тухлі.

Чотар Зенон Московський, хорунжа Олена Степанів, чотар Іван Чмола, чотар Йосиф Яримович, хорунжа Софія Галечко

Чотар Зенон Московський, хорунжа Олена Степанів, чотар Іван Чмола, чотар Йосиф Яримович, хорунжа Софія Галечко

«Змагалося дві сили, — писав Дмитро Вітовський, сотня якого прийняла на себе чи не основний удар — Одна сказала: за всяку ціну візьму, а друга відповіла: за всяку ціну не віддам». Запеклий бій тривав увесь день. Тоді в російський полон потрапило кілька австрійських сотень та частина стрілецьких сотень Мельника і Будзиновського, багато було загиблих та поранених. Та для російських військ це була піррова перемога. Росіяни зуміли втримати верхівку Маківки лише 1—2 години. Стрільці при допомозі двох сотень мадярських новобранців заволоділи втраченою вершиною. Проте мадяри понесли в бою великі втрати й покинули Маківку. Стрільцям уже вкотре доводилося боронити її фактично самотужки.

Наступного дня, 2 травня, росіяни знову кидають війська на Маківку. Двічі вона переходила з рук у руки і тільки на третій раз стрільцям вдалося зламати опір ворога. З травня 1915 р. сотні УСС відвели з бойової лінії, замінивши підрозділами австрійської армії. У битві за Маківку Легіон зазнав важких втрат: 42 стрільці загинуло, 76 було поранено, а 35 потрапили в російський полон.

Найбільше захоплення перемога стрілецтва викликала серед українського громадянства. «Маківка — це перший крок на тому шляху, по якім українська нація зі стану пасивності переходила до стану активності, — зазначала у травні 1915 року львівська газета «Діло». — Битва на Маківці — це перша велика спроба галицьких українців встати самим активним чинником історії, творцями своєї буду чини».

З нагоди подвигу на Маківці Загальна Українська Рада та Українська Бойова Управа надіслали бійцям УСС вітання, де були такі слова: «…Ви, молоді ідейні Сини наші й Браття, що з вибухом війни стали на перший поклик у рядах Українських Січових Стрільців, що від самого початку перенесли стільки труду й тяжких хвилин та пережили стільки прикрих недостач та розчарувань, а проте не впали на дусі, не стратили запалу для святої Справи і не знизили Вашого прапору, Ви заслужили собі на правдивий подив і щиру вдячність сучасних і грядущих поколінь… Ви дали доказ, що український нарід не зрікся своїх прав до самостійного життя та що він має волю і силу вибороти собі ті права кров’ю і залізом. Ви доказали, що довголітня неволя не знизила українського народу до ряду покірних рабів, бо він видав Вас борців за волю.. – Тому Загальна Українська Рада щиро поздоровляє Вас з Вашими блискучими успіхами та шле Вам сердечний вислів признання і вояки. Ще не вмерла Україна!».

Бойова Управа надіслала й окреме привітання, в якому її представники писали: «…Побіда на Маківці перетриває не літа і десятки літ, а століття. Вона блистітиме в історії сонцем воєнної слави… Нехай доля сприяє надальшє Вашій не-побідній зброї, а про поляглих Героїв нехай живе вічно в цілім народі вдячна, щира пам’ять!».

Стрілецькі могили на Маківці. Так виглядали вони в 1915 р.

Стрілецькі могили на Маківці. Так виглядали вони в 1915 р.

Так закінчився карпатський похід Українських Січових Стрільців, що «зробив з УСС справжню боєву одиницю, що вдержалася у цілій воєнній хуртовині на висоті своїх завдань, а після світової війни стала зав’язком Української Армії. Карпатські бої були для Українських Січових Стрільців найкращою воєнною школою, з якої перший іспит вони зложили на Маківці». Українські Січові Стрільці зупинили наступ росіян, що намагалися перейти Карпатський хребет, після цього почався відступ російських військ.

У квітні-чсрвні 1915 р. в результаті Горлицького наступу австро-німецькі війська під командуванням генерала Макензена прорвали лінію оборони російських військ і відкрили шлях на Львів і Перемишль. 28 червня 1915 р. стрільці сотні Дмитра Вітовського зайняли м. Галич. Під сильним вогнем артилерії противника усуси переправилися через р. Дністер і  зайняли оборону на лівому березі. В наступні дні стрільці спільно з частинами 130-ї бригади продовжили переслідування противника.

29—30 червня запеклі бої відбулися на р. Гнила Липа, в ході яких були зруйновані села Семиківці, Тустань і Хоростків, а стрілецькі втрати становили 10 убитих, 30 поранених і 27 полонених. Зазнавши поразки, російські війська змушені були відступити. За ними рушили й обидва курені УСС. Недалеко від с. Завадова Підгаєцького повіту вони зупинилися біля р. Золота Липа на майже двомісячний відпочинок.

]]>
http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmbij-za-horu-makivka/feed/ 0
Бої за гору Ключ та Комарницькі гори http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmboji-klyuch-komarnytski-hory/ http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmboji-klyuch-komarnytski-hory/#comments Wed, 09 Nov 2011 19:12:53 +0000 yccadmin http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htm?p=76 28 жовтня сотня Б. Сроковського в запеклому бою відбила у росіян гору Ключ біля Сколого. Цей бій тривав лише чверть години, та земля, як згадували очевидці, встигла рясно вкритися трупами, в основному російських солдат. За словами учасника цього бою, стрільці «в одну мить» потрощили ворожі голови. Особливістю бою було й те, що стрільці не кололи багнетами, а били прикладами своїх гвинтівок. І це виявилося ефективним прийомом за даних умов. Результатом бою 28 жовтня було взяття стратегічно важливих висот. Однак сотня зазнала відчутних втрат. 13 стрільців загинуло, а ще 14 було поранено. Слід зауважити, що під час бою за Ключ частина стрільців була озброєна однозарядними гвинтівками системи Верндля, знятими з озброєння австрійської армії ще в 1888 році.

Сотні В. Дідушка і Р. Дудинського вкривають себе славою на горі Комарницьке коло Синевідська, яку захоплюють і утримують три дні, а згодом, коли австрійські частини здали її росіянам, 3 листопада сміливою атакою знову відбивають Комарницьке.

«Такі були перші бої Стрілецтва, — згадували очевидці подій, — його перші подвиги, невдачі та труди. В цьому важкому осінньому поході Стрільці доповнили своє військове знання та добули деякий воєнний досвід. Серед трудів і невдач відпали з рядів Стрілецтва слабосилі та слабі духом. А тих, що залишились, спільна вояцька доля загартувала до дальших змагань».

]]>
http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmboji-klyuch-komarnytski-hory/feed/ 0
Початок боїв УСС в Карпатах (вересень 1914 — червень 1915 рр.) http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmpochatok-bojiv-uss-v-karpatah-veresen-1914-%e2%80%94-cherven-1915-rr/ http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmpochatok-bojiv-uss-v-karpatah-veresen-1914-%e2%80%94-cherven-1915-rr/#comments Wed, 09 Nov 2011 18:44:43 +0000 yccadmin http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htm?p=65 Отаман Степан Шухевич

Отаман Степан Шухевич

У зв’язку з швидким наступом російських військ на Львів було затримано остаточну організацію УСС, а її центр перенесено до м. Стрий. У цей час змінюється ставлення австрійської влади до УСС. Хоч Австро-Угорщина й відчувала гостру необхідність у їх використанні проти царської Росії, проте внаслідок недовіри до українських військових частин у Відні було призупинено процес утворення додаткового корпусу УСС. У Генштабі не створили з Легіону УСС цілісного військового з’єднання, а розділили його на 10 окремих загонів-сотень по 220 бійців у кожному, які займалися розвідницькою та диверсійною роботою.

5 вересня 1914 р. в села Страбичів (Мезе Теребеш) та Ґоронда, неподалік Мукачева, прибув нашвидкуруч сформований Легіон УСС. Тут було здійснено реорганізацію стрілецьких сотень і куренів. Легіон поділено на 10 сотень, які увійшли до складу двох з половиною куренів. Командантом першого куреня призначено чотаря Михайла Волошина, другого — чотаря Григорія (Гриця) Коссака, третього напівкуреня чотаря Степана Шухевича. Значну увагу надано навчанню військової справи, орієнтуванню на місцевості тощо. До кінця вересня 1914 р. останні відділи УСС були відправлені на фронт.

У зв’язку з важким становищем австрійської армії на фронті вже 10 вересня до командування Легіону надійшов наказ застосувати підрозділи УСС для оборони карпатських перевалів. Першою в район сіл Верецьки Вижні та Гусне вислали сотню Василя Дідушка, яка вступила в бій з частинами 2-ї Кубанської козачої дивізії. 17 вересня вишкільний табір у Страбичеві покинула сотня Осипа Семенка, а вже 27-го — вона зав’язала бій біля Сянок з кубанськими частинами російської армії і втратила 5 стрільців.

Стрілецька лінія вздовж шляху зі Славська до Рожавка 18 березня 1915 р.

Стрілецька лінія вздовж шляху зі Славська до Рожавка 18 березня 1915 р.

Наступного дня в сутичках на Ужоцькому перевалі та біля села Верецьки Вижні загинуло ще 10 стрільців, 11 поранено, а 8 потрапило в полон. Так, у результаті перших зіткнень з ворогом УСС втратили 34 стрільців, а значна частина отримала поранення.

Мапа походів УСС восени 1914 р.

Мапа походів УСС восени 1914 р

Однак першим боєм УСС вважається бій в околиці Сянки—Бориня 27 вересня 1914 р.

26 вересня, згідно з наказом австрійського військового командування, 1-ша та 3-тя чоти сотні В. Дідушка на чолі зі своїм командиром вийшли з Нижніх Воріт на Закарпатті в далекий рейд у тил ворога, в околицю Сянки-Бориня. Після розгрому ними обозу російської артилерії з її охороною і форсованого цілоденного маршу повернулися до Верхніх Воріт, де 2-га та 4-та чоти вели бій з московським військом. Це був перший бій між українським військовим відділом і російською армією після битви під Полтавою.

Перші поранені усуси в бою під с. Верецьками Вижніми

Перші поранені усуси в бою під с. Верецьками Вижніми

Як згадує командант Легіону УСС М. Галущинський: «…Дідушкова сотня, що 10 вересня 1914року рушила в поле, здобула 27 вересня перший листок з величного вінка слави відроджуваної української армії».

Діючи в складі 129-ї та 130-ї бригад австрійської армії, УСС вступали у часті сутички з ворогом. На початку жовтня 1914 р., долаючи сильний опір противника, стрільці спричинилися до звільнення Сколого, Болехова, Дрогобича, Борислава, Стрия та інших населених пунктів Галичини.

Успішною, але кровопролитною була боротьба УСС за опанування низки важливих у воєнному відношенні карпатських узгір’їв. 6-го жовтня Легіон УСС було розділено на три групи. Одна частина під проводом сотника М. Волошина рушила через Вишків та Сенечів у напрямку на Людвинівку. Друга, найбільша група з отаманом Г. Косаком — через Воловець у напрямі Стрия, третя — під командою отамана С. Шухевича через Ужок і Турку, потім на Дрогобич.

Сотник Іван Коссак (11.IX.1876—15.I.1927)

Сотник Іван Коссак (11.IX.1876—15.I.1927)

Так починався Карпатський похід УСС, що вкрив славою стрілецьке ім’я. По суті, це було перше бойове хрещення Легіону УСС. А вже 9 жовтня у звіті австрійського Генерального штабу було сказано, що «у боях відзначився також Український Добровольчий Легіон».

18 жовтня півкурінь отамана С. Шухевича доходить до Борислава, Дрогобича та Нагуєвичів. Сотня І. Коссака розпочинає бій під Сільцем з трьома сотнями росіян і 20 жовтня здобуває Дрогобич, а сотня Дудинського входить 21 жовтня до Стрия. В бою з гренадерськими частинами вона втрачає половину вояків, але утримується на позиціях, тоді як австрійські відділи вже давно покинули позиції. Одночасно сотні І. Коссака, О. Букшованого і М. Барана стримують наступ росіян в околицях Синевідська.

]]>
http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmpochatok-bojiv-uss-v-karpatah-veresen-1914-%e2%80%94-cherven-1915-rr/feed/ 0
Союз визволення України та УСС http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmsoyuz-vyzvolennya-ukrajiny/ http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmsoyuz-vyzvolennya-ukrajiny/#comments Sat, 15 Oct 2011 11:44:37 +0000 yccadmin http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htm?p=61 Союз Визволення України (СВУ) — політична організація, утворена українцями-емігрантами з Росії 4 серпня 1914 р. СВУ очолювали А. Жук, В. Дорошенко, О. Скоропис-Йолтуховський та М. Меленевський. Організація проіснувала до 1 травня 1918 р.

Уже 4 вересня 1914 р. СВУ звернувся до військового командування у Львові з клопотанням надати йому право доступу до полонених-українців російської армії. Згодом цю ідею запропонував військовому командуванню митрополит А. Шептицький. Проте тільки наприкінці жовтня 1914 р. СВУ отримав дозвіл від військових властей на проведення національно-просвітньої роботи серед полонених-українців.

Російські й польські шовіністичні кола усвідомлювали, що створення Легіону УСС відбувалося з участю СВУ. Так, А. Денікін у своїх спогадах «Очерки русской смуты» писав: «Роль Союзу визволення України як організації Центральних держав для пропаганди шпигунства і вербування в січові українські частини не підлягала ніякому сумніву».

На початку Першої світової війни російське командування в секретній директиві повідомляло, що УСС — це «відбірні війська, які називають себе українцями і мріють про відновлення самостійної Малоросії», що вони пов’язані з СВУ і складаються в основному з інтелігентів. Навіть польська поліція в 20-х роках XX ст. в одному зі звітів, аналізуючи історію українського національного руху, відзначала, що СВУ зініціював утворення Українських Січових Стрільців.

Восени 1914 р. зв’язки між УСС і наддніпрянськими політемігрантами активізувалися, оскільки з’явилися плани спільних військових операцій українських військових з’єднань і турецької армії. Так, на початку осені 1914 р., в Стамбулі, діяч СВУ М. Меленевський встановив зв’язки з військовими колами Туреччини, з керівником німецької військової місії в Туреччині генералом Л. фон Сандерсом, грузинськими політичними діячами, представниками німецьких дипломатичних кіл М. Ціммером і Г. Небелем. І довідався, що зі вступом Туреччини у війну плануються повстанські акції на Кавказі, та запропонував підняти український визвольний рух на заселеній українцями Кубані, а також у районі Одеси.

До кінця вересня 1914 р. Союз розробив план безпосередніх військових дій проти Росії. 4 жовтня 1914 р.

МЗС Австро-Угорщини схвалило план повстання, підготовлений Союзом, а 9 жовтня 1914 р. повідомило австрійського посла в Туреччині І. Паллавічіні про підтримку дій представників СВУ.

Для організації повстання на Чорноморському флоті та на узбережжі (чорноморському) Кавказу планувалася висадка експедиційного загону в районі Одеси, до складу якого мали ввійти 400 січових стрільців і 100 військовополонених українців з німецько-австрійських таборів.

СВУ і УСС також об’єднувало спільне бачення майбутнього України — самостійної соборної держави. Так, командир першого полку УСС Г. Коссак у листі до СВУ 19 січня 1916 р. писав: «Ми УССи й Ви, СВУ, високо й гордо держали той самий прапор незалежної України, лляли за нього свою кров, заслонювали його валом наших трупів».

Одним із найяскравіших проявів ставлення усусів до Союзу був лист від стрільців сотні Д. Вітовського, надісланий напередодні Великодня (1 квітня 1915 р.). У ньому галичани подякували Союзу за «велику і важку діяльність», підтримали ідеї СВУ і запропонували свою допомогу: «Ви ведіте, а з нас, хтось жив буде, дасть Вам свою молоду буйну силу, рішучу, різку і гостру, як бритва, міцну і незламну, як сталь, дасть Вам жилаві, взвичаєні до праці твердої руки і думку ясну та розумну…». Як вважав С. Ріпецький, цим листом Січові Стрільці декларували свою відданість СВУ «як єдиному репрезентанту серед українських організацій самостійницьких прагнень українського народу».

Пізніше, на зборах УСС 11 травня 1915 р. в с. Варпаляшді, було висловлено оцінку діяльності СВУ від імені всього стрілецтва: «Українські Сінові Стрільці висказують Союзові визволення України своє признаннє за його дотеперішню діяльність і засилають сердечний стрілецький привіт». Окрему вітальну листівку надіслали також відомі діячі Українського Січового Стрілецтва — Г. Коссак,        В. Старосольський,        М. Новаковський, Р. Новаковський,         П. Франко,         А. Пшепюрський,
І. Вербовий, М. Білецький, Н. Гірняк, М. Саєвич та ін. Подібні поздоровлення СВУ отримував від діячів стрілецького руху й надалі.

]]>
http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmsoyuz-vyzvolennya-ukrajiny/feed/ 0
Поява структури Українські Січові Стрільці http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmutvorennya-lehionu-uss/ http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmutvorennya-lehionu-uss/#comments Sat, 15 Oct 2011 11:07:58 +0000 yccadmin http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htm?p=45 Хоча до 1914 року Україна й українці в тому чи іншому національно-політичному варіанті й фігурували в планах певних кіл європейських держав (зокрема Австро-Угорщини та Німеччини), а також Росії (плани щодо Галичини), проте відкрились ці плани лише в контексті глобальної політики під час Першої світової війни.

Світова війна (названа сучасниками «Великою» і «Європейською»), що вибухнула влітку 1914 р., розпочала новий етап у житті галицького українського політикуму — період практичної боротьби за реалізацію тих ідей і прагнень, які ще на початку століття могли здаватися відносно віддаленою перспективою як для К. Трильовського, так і для діячів січово-стрілецьких товариств.

Початком українського національно-військового руху в XX столітті виявився присвячений 100-річчю від дня народження Тараса Шевченка Крайовий здвиг, що відбувся 28 червня 1914 року у Львові, за збігом обставин — у день вбивства австрійського престолонаслід-ника Франца-Фердинанда та його дружини Софії Хотек. У цих зборах взяли участь 12 500 осіб, які представляли 120 177 членів 2 166 стрілецьких, січово-сокільських та пластових організацій краю.

Ерцгерцог Франц-Фердинанд та його дружина герцогиня Софія фон Гогенберґ

Ерцгерцог Франц-Фердинанд та його дружина герцогиня Софія фон Гогенберґ. Вбивство саме цього подружжя 28 червня 1914 р. сербським націоналістом Г Принципом у Сараєво стало формальною причиною початку Першої світової війни.

Ерцгерцог Франц-Фердинанд та герцогиня Софія у столиці Боснії та Герцеговини Сараєво. До фатальних пострілів залишилося не більше ніж 10 хвилин. 28 червня 1014 р.

Ерцгерцог Франц-Фердинанд та герцогиня Софія у столиці Боснії та Герцеговини Сараєво. До фатальних пострілів залишилося не більше ніж 10 хвилин. 28 червня 1014 р.

Один з учасників свята, М. Угрин-Безгрішний, зазначав: «Одушєвлення велике… З появою озброєних Українських Січових Стрільців на здвизі був замітний неописаний ентузіазм, великий запал, сльози радості в очах зидців, невмовкаючі оплески… Кожний зрозумів, що оце постає нова доба в історії всієї України. Від 1775 року оце вперше український народ готується до рішучого бою за волю і долю України зі зброєю в руках».

Враховуючи обставини того часу, 30 липня 1914 р. відбулася нарада керівників українських стрілецьких товариств, на якій було прийнято рішення створити спільний Стрілецький комітет.

2 серпня 1914 р. чільні українські політики Галичини й Буковини — І. Боберський, М. Лозинський, К. Левицький, К. Трильовський, В. Старосольський, Л. Цегельський та ін. утворили міжпартійну організацію — Головну Українську Раду (ГУР). Програма Ради передбачала створення незалежної Української держави на Наддніпрянській Україні та національно-територіальну автономію українських земель Австро-Угорщини.

Задля формування військових загонів українських добровольців 4 серпня 1914 р. у Львові було утворено Головну Бойову Управу (пізніше — Українська Бойова Управа). Остання стала організаційним і керівним центром майбутнього війська. До складу Бойової Управи увійшли представники ГУР, Українського Січового союзу, «Сокола-Батька»: І. Боберський, Д. Катамай, Т. Кормош,         В. Старосольський,         В. Темницький, С. Томашівський, Л. Цегельський. Головою Управи став Кирило Трильовський (згодом його замінив Степан Смаль-Стоцький).

Українська Бойова Управа. Сидять (зліва направо): В. Старосольський, Т. Кормош, К. Трильовський (голова), С. Томашівський, Д. Катамай (писар), Стоять (зліва направо): І. Боберський (скарбник), В. Темницький,  Л. Цегельський

Українська Бойова Управа. Сидять (зліва направо): В. Старосольський, Т. Кормош, К. Трильовський (голова), С. Томашівський, Д. Катамай (писар), Стоять (зліва направо): І. Боберський (скарбник), В. Темницький, Л. Цегельський

6 серпня 1914 р. ГУР видала відозву «Головна Українська Рада до всего українського народу», в якій закликала всіх, «хто тільки здатний, молодих і старших, інтелігенцію, селян, міщан і робітників… ставати однодумно в лави УССів під приказом УБУ».

Наступного дня, 7 серпня 1914 р., Українська Бойова Управа   опублікувала   повідомлення   про   об’єднання всіх стрілецьких організацій в одну структуру — Українські Січові Стрільці, про створення громадських і повітових комітетів для запису добровольців, збір коштів на їхнє утримання, організацію військового вишколу, на потреби Українського Червоного Хреста й Головного Українського Бойового Скарбу.

Українські політики закликали: «Здіймається пожежа війни, в якій тріснуть кайдани, що давили поневолені народи. В сій пожежі кується будунність України… Українська Боєва Управа стає одинокою старшиною організації українських добровольців, яка одержує назву Українських Січових Стрільців… Український Народе!.. До зброї! З оружжям в руці зміримося з відвічним нашим ворогом, з царизмом! З оружжям в руці постоїмо за наші права, честь і будучність!».

Через російський наступ на початку вересня 1914 р. Бойова Управа перебралася до Відня. Тут вона створила Збірну Станицю УСС — осередок, що безпосередньо займався набором добровольців. З цього часу Бойова Управа виконувала пропагандистські, видавничі і харитативні функції, однак до кінця війни залишалася політичним представництвом УСС.

Свідченням популярності ідеї національного війська був багатотисячний наплив добровольців до УСС. Добровольці збиралися спочатку в повітових містах краю, а пізніше мали перебиратися до більших міст, таких як Станіслав, Тернопіль, Чортків, Коломия, Перемишль, Стрий, де розташовувалися по українських установах. За три тижні до УСС зголосилося приблизно 28 000 осіб, які представляли всі соціальні верстви населення та майже всі професії й землі галицьких українців.

Як  добровольці  до   УСС  вступили   відомі   галицькі політики К. Левицький, І. Кивелюк, Л. Кульчицький, С. Баран.

Але австрійський уряд дозволив сформувати тільки один полк Українських Січових Стрільців кількістю 5 000 осіб. До того ж, питання оснащення підрозділу вирішувалося повільно, правові відносини УСС з австрійськими військовими частинами не були врегульовані, а командування під впливом польських політиків чинило перешкоди створенню Легіону. Кількісний склад формації початково обмежили всього до 2 000 осіб.

Лише після різких протестів українських політичних організацій офіційний Відень погодився збільшити чисельність УСС до 2 500 осіб. Фактично це була чисельність одного полку. У той же час полякам дозволили сформувати три власні бригади — сім полків піхоти і два уланів. Бойова Управа просила Міністерство війни відрядити зі складу австро-угорського війська сто старшин для укомплектування Легіону, а їх відпустили тільки 6 (згодом — 20). Серед них були Д. Вітовський, С. Ґорук, В. Дідушок, Г. Коссак та ін.

А. Жук як представник Союзу визволення України на засіданні ГУР 13 серпня 1914 р., реально оцінивши ситуацію, висловився за підпорядкування українських стрільців австрійським військовим органам, підтримав прийняття усусами статуту – що дозволяло, на його думку, сформувати власний корпус. У підсумку, в другій половині серпня 1914 р. австрійська влада підпорядкувала Легіон УСС 11-му Львівському корпусу, а до намісництва 22 серпня 1914 р. було подано проект статуту.

З боку австрійської влади формування Легіону проводилося на підставі так званого «Цісарського патенту 1851 року» про добровільні воєнні формування. Ці формування підпорядковувалися Міністерству оборони Австрійської імперії та, відповідно, вважалися частиною ландверу. Не слід останній плутати з німецьким ландвером — другорядним формуванням резервистів. Збройні сили Австро-Угорщини складалися з трьох формально рівноправних частин: австрійського ландверу, угорського гонведу та найчисленнішого «спільного війська».

Однією з умов патенту було те, що на всі командні посади до гауптмана включно добровольці обирали кандидатів самостійно. Оскільки такий командир не визнавався в регулярному війську, то до його звання додавали слово «легіонер». Усуси пішли далі — вони підібрали до австрійських військових звань відповідники з української козацької історії. Так, наприклад, командири сотень із офіційним званням «Legion-Hauptman» стали «сотниками». Навіть «булавна старшина» УСС, що призначалася австрійською владою з числа професійних військових (часто українського походження), отримала у внутрішньому використанні заміни: «полковник», «підполковник» та «отаман».

Під час формування Українського Легіону проявилася подвійна політика австрійської влади: хоч уряд і дав дозвіл на формування української військової частини, але на ділі не підтримував її організації (до чого спричинилося багато австрійських урядників-поляків).

Сотник Клим Ґутковський з чотою добровольців з Борислава.

Сотник Клим Ґутковський з чотою добровольців з Борислава. Усі добровольці одягнені є передвоєнні однострої парамілітарної організації «Січові стрільці». 1914 р.

Структура Легіону УСС оформлювалася поступово протягом 1914—1916 років відповідно до імперських зразків. Український Легіон почав формуватися у серпні—вересні 1914 р. (спочатку у Львові, потім — у Стрию). Він складався з 2 500 осіб, розділених на два батальйони (або, відповідно до прийнятої національної термінології, «курені») і один напівбатальйон («напівкурінь»). Спочатку батальйони Легіону ділилися на роти («сотня») по 220 осіб. Кожна сотня складалася з 4 взводів («нота»), а взвод — з 4 відділень («рій») по 10—15 осіб. Чисельність однієї сотні в бойових умовах становила 100—150 бійців, два ремісники, писар та його помічник.

Після сформування Легіону УСС виявилося, що серед стрільців і старшин 38% інтелігенції, тобто в кожній сотні (за штатом — 180 вояків) було майже 70% недавніх громадсько-політичних діячів, адвокатів, педагогів, письменників, журналістів, митців, студентів. Нерідко стрільцями і підстаршинами були люди з вищою освітою. Таким чином, не бракувало вмілих організаторів виховної, ідеологічної та культурно-освітньої роботи й талановитих фахівців культури і мистецтва.

Головна Українська Рада, як писав С. Ріпецький, «не мала ясної і виразної думки про завдання та ролю УСС». З одного боку, українські політики проектували збільшення кількісного складу добровольчої формації з метою використання у військових діях, з другого — прагнули, щоб УСС несли прифронтову службу і проводили культурно-освітню пропаганду на окупованих Австро-Угорщиною українських землях. Діячі СВУ вважали, що призначення українських військових добровольців — праця на окупованих територіях «для роблення прихильного настрою».

Головна Українська Рада

Головна Українська Рада

Через суперечки з приводу чисельності та керівництва формацією між українським політичним проводом і офіційними властями лише 3 вересня 1914 року в Стрию було складено присягу державі, під прапорами якої стрільці мали йти на бій за волю рідного краю. Окрім неї, стрілецтво склало іншу, набагато важливішу, присягу рідному народові: «Я, …, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплини кропи.  Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь».

Таким чином, днем народження Легіону УСС вважається 3 вересня 1914 р.

З цього часу з Легіоном УСС були пов’язані яскраві етапи самовідданої праці, спрямованої на пробудження та утвердження серед українства почуття національної гідності та ідей соборності.

Навчання новобранців УСС

Навчання новобранців УСС

Усуси були силою, яка мала значний вплив на розвиток української політичної думки та на формування національної соборницької психології. У цьому русі провідною була ідея єдності всіх українців як спадкоємців славних козаків-січовиків. Прикметно, що ще в серпні 1914 року, коли почали формуватися сотні Січових стрільців, учорашні гімназисти «співали по вулицях Львова пісень про те, як розірвемо московські кайдани і здобудемо волю Україні, і в цьому ніхто не сумнівався».

Політемігранти з Наддніпрянщини А. Жук та О. Скоропис-Иолтуховський вважали, що чисельне збільшення УСС сприятиме зростанню політичної ролі українців у стосунках із Центральними державами. Але поповнення рядів усусів новобранцями ускладнювалося російською окупацією Галичини та Буковини. У зв’язку з цим у членів СВУ визріла ідея формування українських військових частин з полонених-українців.

]]>
http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmutvorennya-lehionu-uss/feed/ 0
Мазепинський курс мілітарний http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmmazepynskyj-kurs-militarnyj/ http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmmazepynskyj-kurs-militarnyj/#comments Mon, 10 Oct 2011 18:56:19 +0000 yccadmin http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htm?p=43 Ще однією таємною військовою організацією став «Мазепинський курс мілітарний».

Заснований студентом правничого відділу Василем Кучабським та слухачем політехніки О. Квасом восени 1913 р., цей гурток об’єднував приблизно 80 (за іншими даними — 40) молодих людей. Осип Думін згадував, що учасники «Курсу» слухали лекції з військової дисципліни, з ними проводилися практичні польові навчання у Стрийському парку, на стрільбищах у Замарстинові й Брюховичах. Завдяки старанням організаторів «Курсу» до Першої світової війни з’явилася низка підручників, зокрема, про гвинтівку системи Манліхера, теорію стрільби, військову картографію. Особливих успіхів у цій роботі досягнув Василь Кучабський, який написав праці: «Кріс піхотного війська», «Сигналізація», «Теорія стріляння», «Зберігання зброї», «Розвідча служба» та «Шифри» (автор книг приховувався за псевдонімом «Вука»).

Крім нього, підручники «Поземельство (теренознавство)», «Австрійські мапи, пляни і шкіци», «Підручники для техніки і украплення», «Взір на рапорти для командирів, що ведуть більші відділи» під псевдонімом «Зінко Бурлака» видав Осип Квас. Також працю  «Таборування» підготував Василь Клим (опублікована під псевдонімом «Іриний Дмитрак»). Це були перші військові підручники українською мовою від 1848 р., і у воєнний час вони показали свою цінність у вишкільних структурах, зокрема у Вишколі та Коші Легіону Українських Січових Стрільців.

Представниками цієї організації також було налагоджено видавництво газети, що мала назву «Вічний революціонер». З ініціативи В. Кучабського «мазепинці» склали присягу, в якій зобов’язувалися зі зброєю в руках здобувати незалежність для українського народу. У травні 1914 р. 20 членів товариства перед його керівниками в складі Василя Кучабського, Осипа Кваса та Василя Клима склали іспити за програмою підстарший. Ще в лютому 1914 р. організатори товариства заснували так званий «Воєнний фонд», кошти з якого передбачалося використати для закупівлі зброї. На час літніх канікул планувалося також проведення військових навчань у районі Чорногори за участю інших військових організацій. Щоправда, початок Першої світової війни не дозволив реалізувати ці задуми: попереду в «січовиків» було не навчання, а справжня війна.

]]>
http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmmazepynskyj-kurs-militarnyj/feed/ 0
Діяльність патріотичних військових організацій та гуртків http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmvorg-gurki/ http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmvorg-gurki/#comments Mon, 10 Oct 2011 18:48:27 +0000 yccadmin http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htm?p=40 З кінця 1912 р. у процес організаційного становлення військових товариств включилися старші представники української галицької інтелігенції. 15 грудня на засіданні так званої «Запорізької ради» «Сокола-Батька», яку очолював відомий педагог Іван Боберський, було вирішено зайнятися організацією стрілецьких товариств. У той же день на зборах українських студентів політехніки, які об’єднувалися в товаристві «Основа», прийнято постанову про започаткування військового навчання серед молоді. А вже наступного дня було зібрано Міжпартійний комітет за участю представників старшого покоління (Л. Цегельський, О Томашівський, І. Бобсрський, К. Малицький) та молоді (І. Чмола, Р. Дашкевич, М. Балицький і С. Гайдучок), учасники якого поставили собі за мету скласти статут для «Українського стрілецького товариства». Проте незабаром представники радикалів відійшли від цього проекту, зосередивши свою діяльність на «Українському Січовому союзі», яким керував К. Трильовський. Таким чином, з цього часу творення українських стрілецьких організацій пішло двома шляхами, що їх відповідно репрезентували «Український Січовий союз» та представники студентської молоді, яких підтримував Міжпартійний комітет.

Для планової військово-виховної й організаційної роботи студентство, не чекаючи урядового дозволу, заснувало у Львові Студентську стрілецьку організацію, якою керував окремий комітет на чолі з І. Чмолою. Сюди також входили: В. Геник, О. Кучерішка, О. Навроцький, Б. Гнатевич, В. Дзіковський, Р. Дашкевич, О. Квас, В. Кучабський та інші. Представники цього гуртка, який став центром стрілецького руху у Львові, влаштовували військові навчання, вивчали теорію військової справи, займалися розробкою військової термінології та підручників.

Тим часом «Український Січовий союз», що був центром січових товариств, у січні 1913 р. вніс на затвердження влади розроблений статут стрілецьких гуртків. Однак через перешкоди місцевої адміністрації, що складалася з поляків, статут було двічі відхилено. Тільки за третім разом, коли Кирило Трильовський дослівно переклав українською мовою статут польського «Strzelec» («Стрілець») і подав його на розгляд до галицького намісництва, був даний дозвіл на заснування товариства «Січові стрільці». На основі затвердженого статуту 18 березня 1913 р. відбулися перші загальні збори цієї організації, які ознаменували появу першого легального українського стрілецького товариства.

За таких умов організатори Студентського стрілецького гуртка, після того як Міністерство внутрішніх справ двічі відхилило його статут, у травні 1913 р. об’єднали його із визнаною владою організацією — «Січові стрільці I». Таким чином було остаточно сформовано товариство, яке згодом стало називатися «Січові стрільці I». Його головою став Володимир Старосольський, а заступником – Іван Чмола. Біля витоків «Січових стрільців» стояли такі відомі пізніше старшини, а в той час студенти — Роман Дашкевич, Євген Коновалець, Василь Кучабський, Роман Сушко, Петро Франко та інші.

Проте незабаром у товаристві почала зростати напруга, викликана насамперед небажанням студентів визнавати зверхність «Українського Січового союзу» та діяти за його вказівками. Тоді з ініціативи Кирила Трильовського «Повітова січ» у Львові внесла на розгляд намісництва новий статут, і 25 січня 1914 р. постало ще одне товариство «Січові стрільці», за яким закріпилася назва «Січові стрільці II». Очолив його студент правничого відділу Львівського університету, керівник «Повітової січі» у Львові Роман Дашкевич. Тут на противагу першому товариству, що об’єднувало студентів, були згуртовані в основному робітники та ремісники.

Характерно, що між товариствами були й інші відмінності. Зокрема, керівники організації «Січові стрільці II» ставили перед собою завдання готувати майбутніх під-старшин, тоді як «Січові стрільці І» були зорієнтовані на вишкіл старшин. Іншою особливістю першої організації було те, що її членами могли бути й жінки, чого в інших товариствах не дозволялося. Серед 10 чот, на які були розділені приблизно 300 представників «Січових стрільців II», дві були сформовані з жінок, одну з них очолювала Олена Степанів. Завданням цієї організації була підготовка не тільки доброго військовика, а справжнього громадянина з широким кругозором та високим рівнем національної свідомості. Дая цього тут, крім військового вишколу, вивчали історію України, суспільні науки, історію європейських революцій. Організаційною та просвітньою роботою як усередині товариства, так і в сільських «Січах» займалися студенти, які гуртувалися в І чоті. «Січові стрільці II» відкидали допомогу австрійської влади, яка позичала стрілецьким товариствам зброю та дозволяла користуватися військовими полігонами. Ці кроки аргументувалися переконанням, що справжнього самостійного вояка не можна виховати з допомогою чужої держави. За такої ситуації, щоб забезпечити належні умови для навчання, за фінансової допомоги батька та на власні кошти керівник «Січових стрільців II» Роман Дашкевич придбав 200 гвинтівок (кілька з яких були останньої системи «Манліхер М.95»), крім того було розроблено й виготовлено стрілецьку уніформу.

Що стосується товариства «Січові стрільці І», то його члени користувалися допомогою місцевої влади. Зокрема, вони позичали зброю для навчань, орендували тир тощо. Навчанням керували старшини запасу австрійської армії Михайло Волошин, Степан Рудницький, а також студенти Осип Квас, Василь Кучабський та Богдан Гнатевич. Ці діячі продовжили роботу, яка велася в таємному стрілецькому гуртку. Вони склали термінологічну комісію й займалися підготовкою підручників з військової справи.

Поділ «Січових стрільців», щоправда, не був тривалим. Керівництво першого товариства, яке об’єднувало за різними даними від 60 до 100 осіб та обмежувало свою діяльність територією Львова, невдовзі все ж таки погодилося на об’єднання під егідою «Українського Січового союзу». Обидва товариства сформували так звану «Стрілецьку секцію» при «Союзі», а до її керівництва увійшли по три представники від студентів і від січовиків. Очолив секцію Дмитро Катамай. У результаті їхньої спільної роботи перед Першою світовою війною в Галичині діяло 96 українських стрілецьких товариств, що нараховували 8 200 членів.

 

]]>
http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmvorg-gurki/feed/ 0
Пласт http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmplast/ http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmplast/#comments Mon, 10 Oct 2011 18:24:26 +0000 yccadmin http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htm?p=34 Володимир Темницький у праці «Українські Січові Стрільці», написаній у 1915 р., аналізуючи ситуацію, зауважував, що вона є закономірною. Порівнюючи український та польський визвольні рухи, вказував, зокрема, таке: «Майже немає польських родин, в яких би не було борців від 31-го і до 63-х років1. Боротьба за самостійність Польщі — це не спомин, не традиції, записані на пожовклих від старості документах, але щось близьке. Скільки з нинішніх польських Легіонерів бавилося в дитинстві зброєю, вищербленою на кістках російських жовнірів, скільки разом з молоком матері ссало її гіркі сльози, якими оплакувала втрату мужа, батька чи брата… А українська кров за волю України проливалися так давно, що нинішнє покоління знає про це лише з книжок… Сама ідея державної самостійності України — це у нас українців плід політично-економічних роздумів».

Однак попри всі протиріччя та протистояння поступова агітація, а також складна міжнародна ситуація підштовхнули студентів активізувати свою діяльність, орієнтовану на військове виховання.

Ще одним подразником у цій справі служили польські військові організації, які за почином Юзефа Пілсудського поширилися по всій Галичині, становлячи потенційну загрозу для майбутнього українців. Так, військово-спортивна стрілецька організація “Zwiazek strzelcow” («Союз стрільців»), заснована 1910 р. у Львові, стала головною базою підготовки кадрових офіцерів для майбутніх польських збройних сил. Поляки мали також кілька своїх військових шкіл та проводили регулярні маневри на полігонах Львова та Кракова. Отож не випадково Олена Степанів у статті «На тему військового образовання» зазначала: «Можливість австрійсько-російської війни, гроза того, що війна вестиметься на нашім терени безнастанні приготування зі сторони поляків … все то казало при-задуматись і нам над собою і над своїм евентуальним становищем…». У результаті, як уже згадувалося, на II Всеукраїнському студентському з’їзді більшість присутніх підтримала ідею військової підготовки молоді.

 

Хорунжа УСС Олена Степанів (1892—1963)

Хорунжа УСС Олена Степанів (1892—1963). Співзасновник жіночої секції товариства «Січові стрільці II». Із серпня 1914 р. в лавах УСС, командувала чотою. За героїзм, виявлений у битві на г. Маківці, була нагороджена срібною медаллю «За хоробрість». Український легіон був єдиною формацією австро-угорської армії, в якій служили жінки.

Перші кроки на шляху військового навчання було здійснено у пластовому гуртку,     організованому Іваном Чмолою при підтримці інших слухачів Львівського університету: Р. Сушка, Олени Степанів, Г. Дмитренка та студента хімічного факультету Вищої політехнічної школи, а в недалекому майбутньому викладача Коломийської гімназії Петра Франка.

Створений восени 1911 р. ще до початку громадської дискусії стосовно військового навчання — гурток об’єднував студентів та учнів середніх шкіл. У гуртку Івана Чмоли велася більше військова, ніж пластова робота. Пластуни ознайомлювалися з будовою гвинтівки («кріса») системи Манліхера, вчилися стріляти з різних видів зброї, робили вправи з пластовими палицями, гвинтівками, займалися картографією, закладанням телефонів, копанням військових ровів, сигналізацією тощо.

Галицька молодь масово включилася в розбудову пластового руху. Знаковим є те, що до початку Першої світової війни, тобто менше як за три роки в Галичині нараховувалося 34 пластових гуртки, що об’єднували 1 700 осіб. При цьому варто відзначити, що діяльність таємних військових організацій стала одним із чинників, котрий підштовхнув українську громадськість Східної Галичини до дискусії щодо майбутнього національного руху.

Підсумовуючи значення діяльності пластового гуртка, дослідник стрілецького руху та старшина Легіону Українських Січових Стрільців Степан Ріпецький зазначав: «Проіснувавши один рік, до осені 1912 року — цей гурток виконав дуже трудну і важку піонерську працю в ділянці, якої змістом від довгих-довгих літ у нас ніхто не інтересу вався. Він передав цінний досвід своєї недовгої праці комітетові академічної молоді та січовій організації до рук яких перейшла ініціатива подальшої розбудови мілітарної організації».

У    1912 р.    Іван Чмола    спільно    з    «пластунами» О.  Кучерішкою,   О. Квасом,  В. Кучабським     та Ю. Охримовичем організував «Стрілецький гурток». До нього входили виключно студенти, серед яких найбільше проявили себе II. Франко, Р. Сушко, В. Клим,     Р. Дашкевич,   Г. Ничка,     М. Любінецький, І.  Кулиняк. Вони потайки вчилися військової справи, а для популяризації своїх ідей у 1913 р. почали видавати журнал «Відгуки». Влітку 1913 р. керівництво товариства організувало перший мандрівний двотижневий табір у Карпатах, у районі Чорногори.

 

]]>
http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmplast/feed/ 0
Український Січовий союз та Крайовий здвиг http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmuks-krajovyj-zdvyh/ http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmuks-krajovyj-zdvyh/#comments Mon, 10 Oct 2011 17:53:42 +0000 yccadmin http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htm?p=28 І коли чаша терпіння переповнилася, у квітні 1908 р. студент Львівського університету Мирослав Січинський вчинив замах на А. Потоцького. Новий галицький намісник Міхал Бобжинський, відомий польський історик, правник і політик, спробував припинити антиукраїнську політику і попри опір польських реакціонерів намагався досягти українсько-польського порозуміння. Однак розпоряджень свого попередника щодо січового руху М. Бобжинський не відкликав.

У ці часи політичних переслідувань головним проявом громадсько-політичної та культурно-освітньої діяльності «Січей» були січові свята. Упродовж 1900—1914 рр. відбулося шість загальнокрайових січових свят у Галичині та два на Буковині, що залишили помітний слід у громадському житті галицьких та буковинських українців.

Про успіх січової ідеї, поширення радикалізму та популярність К. Трильовського свідчили й два останні передвоєнні свята — багатолюдні маніфестації, проведені в Станіславі (тепер — Івано-Франківськ) і Снятині — в червні 1911 р. та липні 1912 р.

Перед Першою світовою війною, у грудні 1912 р., у Львові організовано Український Січовий союз, Генеральним отаманом якого було обрано К. Трильовського. Визрівала реальна можливість створити українські військові формування. Тим паче, що польські «стрілецькі дружини» існували ще з 1910 року й отримували від влади допомогу. Австрійська військова влада давала їм можливість користуватися стрільницями1, шатрами, навіть видавала для постійного вжитку гвинтівки «Манліхер». У поляків були товариства  «Strzelec»  і  «Zwiazec Strzelcow».

Творцем їх був Юзеф Пілсудський, який писав: «Тільки меч важить щось на терезах народів». На запрошення К. Трильовського він виступив восени 1912 року в «Повітовій Січі» у Львові з лекцією про повстання та збройну боротьбу поляків за волю. Це мало значний вплив і на українську громаду. З великими перешкодами Кирилу Трильовському вдалося зареєструвати статут «Січових стрільців». Так було започатковано національні збройні формування українців у XX ст. Кошовим нового товариства за порадою Трильовського став видатний громадський діяч Володимир Старосольський, людина кришталево чистої душі, високого інтелекту.

Найвищим піднесенням січового руху був великий «Крайовий здвиг» у Львові 28 червня 1914 року, на честь 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Перед «Січовим батьком» дефілювало до десяти тисяч січовиків і січовичок — представників від 916 «Січей». Парад «Соколів» приймав професор Іван Боберський. Це була видатна, незабутня подія в історії відродження національного духу українців. Свято мало великий резонанс у всіх верствах суспільства.

Поштова листівка «Січ»

Поштова листівка «Січ». На листівці зображені дівчата — члени пожежно-гімнастичного товариства — в парадних (національних) строях під час виконання вправ. Накладом Я.Оренштейна в Коломиї, початок XX ст.

27 червня в «Спортивній палаті» відбувся святковий концерт, на якому К. Трильовський виголосив промову, де прозвучали відомі його слова: «Може, вже й недалека хвиля, коли ми зможемо нашими шеломами зачерпнути води з Дніпра-Славутиці, води, змішаної з кров’ю наших ворогів!». А в неділю потоки січовиків і січовичок зійшлися на центральних проспектах і помарширували на поле «Сокола-Батька». Попереду йшла колона з чотирьохсот чоловік «Січових стрільців» з гвинтівками. На чолі на конях їхали К. Трильовський та І. Боберський. Українська публіка вигукувала: «Слава українським крісам!». Багатотисячну масу глядачів охопив нечуваний ентузіазм, який проявлявся в бурі оплесків та сльозах радості. Доктор Степан Ріпецький згодом напише, що січова організація, січова ідея, січова пісня, січові звичаї — все це з’явилося на початку століття й було фундаментом національного відродження.

Годі переоцінити значення «Січей» у розвитку соціально-політичного руху українського народу. Використовуючи національні традиції, організаторам «Січей» вдалося значно підвищити рівень фізичної культури та допомогти усвідомити значення фізичного виховання в житті кожної людини та всієї нації. Водночас «Січ» була сприятливою формою національно-патріотичного   виховання.   З  середовища «Соколів», «Січей», «Пласту» вийшли Українські Січові Стрільці — основа Української Галицької Армії. У тому, що український вояк у часи Визвольних змагань був натхненний ідеєю української державності, сумлінно й жертовно виконував свій обов’язок, здобув найвищу вдячність і пам’ять нащадків — велика заслуга Кирила Трильовського та створених ним «Січей».

Зростання міжнародної напруги, приготування поляків підштовхували русинів до роздумів стосовно своєї позиції на випадок збройного конфлікту між Австро-Угорщиною та Російською імперією. Найбільшу активність у цій ситуації проявила студентська молодь, представники якої стояли на чолі руху за військове виховання галицьких українців та відіграли важливу роль у появі військових товариств.

Останні події на півдні Європи й особливо загострення стосунків між Австро-Угорщиною та Російською імперією давали підстави припускати, що в найближчому часі між ними відбудеться збройний конфлікт. Тож перед українським суспільством, у тому числі представниками студентської молоді постало питання — яку зі сторін підтримати у разі війни?

В українців бачення проблем військового виховання було неоднозначним. Українські політики досить упереджено ставилися до всього, що асоціювалося з армією та війною. Навіть коли 7-го грудня 1912 р. представники українських політичних партій висловилися за те, щоб у разі конфлікту між Росією та Австро-Угорщиною підтримати останню, у наступний період тільки окремі діячі намагалися якимось чином підготуватися до цього.

]]>
http://prekrasnakraina.com/ycc/index.htmuks-krajovyj-zdvyh/feed/ 0